Біженці у Кельні„Навіть у Кельні мені було страшно, що почнеться обстріл“
Olga Kolozieva (34)
Copyright: Alexander Roll
Köln – Кельнське бюро реєстрації іноземців зареєструвало на даний момент 11260 осіб, які втекли з України. 74 відсотки біженців – жінки. Багато хто з них все ще не зміг повноцінно інтегруватися. Вони сумують по будинку, травмовані та почуваються розірваними на частини. Ми провели інтерв'ю із трьома жінками з України.
Ольга Колозієва (34), з Ірпеня
Взагалі я родом із Луганська. 2015 року, коли росіяни окупували цей регіон, ми бігли до Києва. За тиждень до початку війни 24 лютого ми з чоловіком купили квартиру в Ірпені, гарному передмісті Києва, де переважно живуть молоді сім'ї.
Тільки купили квартиру в Ірпені
У новій квартирі ми встигли пожити лише кілька днів. За день до початку війни ми переїхали. Через два дні після того, як ми в'їхали, вимкнули воду, через три дні - електрику. 28 лютого ми зважилися втекти із шестирічним сином на Західну Україну. Згодом у нас більше не залишилося грошей і ми відчайдушно повернулися до Ірпіня. Було 1 червня.
"Ми нічого не знали про масові поховання".
Ми знали, що Ірпінь був сильно зруйнований, але ми навіть не уявляли, скільки людей там було вбито. Ми не знали про масові поховання. Територія довкола нашого будинку була повністю зруйнована. Усі дитячі майданчики, вулиці, все. Усюди все було заміновано і лежали бомби, що не розірвалися, нам було страшно ходити в супермаркет. Мій син часто не наважувався відпускати мою руку, його травмували. До людей, які продовжили жити у своїх зруйнованих будинках, я відчуваю величезну повагу. Багато жителів Ірпеня живуть нині у покинутому поїзді. Багато хто загинув, наприклад, наш новий сусід, який був знайдений у підвалі після влучення бомби.
Підтримка від Асоціації допомоги жінкам (Kölner Frauenverein)
10 червня я приїхала до Кельна зі своїм сином. Нас тут дуже дружелюбно зустріли. Асоціація жінок "Будь сильною" пропонує нам свою допомогу, разом ми їздимо на екскурсії, зустрічаємось усі в кафе та обмінюємося досвідом, я також почала ходити на мовні курси. Мій чоловік залишився в Ірпені, він у теробороні та допомагає військовим, наприклад, із закупівлею зброї. Якщо російські війська знову розпочнуть наступ на Ірпінь, він допомагатиме в обороні міста. Ми щодня телефонуємо через Whatsapp.
Начебто це все страшний сон
Мені часто здається, що я в кошмарному сні. Перед початком війни я не могла повірити, що наша мрія мати власну квартиру здійснилася. Зараз я не можу повірити, що наша сімейна мрія про мирне життя в Ірпені розбилася вщент. Так, я бачила згорілі танки поки ми бігли, бачила вирви від бомб на вулицях, читаю щодня новини, які не приносять щастя, але все одно не вірю.
Моя мама живе у Луганську. На жаль, вона продовжує вірити путінській пропаганді. 24 лютого вона подзвонила мені і сказала: "Не хвилюйся, Ольга, це просто спеціальна операція Путіна, вона нам усім на благо". Моя мама дивиться лише російське телебачення. Вона все ще вірить у це, незважаючи на те, що й Луганськ зазнає обстрілів росіян. Вона вважає, що фотографії масових поховань в Ірпені – фальшивка, українська пропаганда.
Страх перед ядерною війною
Я знаю, що в Німеччині я в безпеці, але я, як і раніше, не можу знайти собі спокою. Я переживаю страх, що Путін почне ядерну війну, щодня і щоночі. Спочатку навіть у Кельні я боялася, що бомба може впасти будь-якої миті. Я продумувала варіанти, як я можу померти без страждань, якщо раптом щось станеться. Думка про те, що колись війна закінчиться, дає мені надію. Надію мені також дає мила сімейна пара в районі Ніппес, у яких ми живемо. Вона лікар, він професор, вони прихистили нас. Всі добрі люди, які трапляються нам на шляху, дають мені надію.
„Я хочу повернути своє життя“
Нині я просто живу для свого сина. Для нього я маю бути сильною. Я намагаюся сприймати нову країну як можливість – нову мову, культуру. Але це важко. Я сумую за своєю батьківщиною і хочу повернути своє попереднє життя назад.
Anastasia Liubimova (42)
Copyright: Alexander Roll
Анастасія Любімова (42) з Києва
Я ношу в собі моменти війни вдень і вночі. Щойно ми були на оглядовій екскурсії Кельном. Але в мене почуття, ніби я ще не тут. Не в Кельні. Коли ми тікали, ми навіть не встигли зібрати наші речі. Ми думали, що повернемось максимум за місяць. Напевно, варто здогадатися, що це дурні ілюзії приймати бажане за дійсне. За підсумками, на власному досвіді нам вдалося переконатися, наскільки жорстокою є ця війна.
Втеча в Бородянку - в пекло
27 лютого ми вирішили втекти до Бородянки, думаючи, що там ми будемо в безпеці. Насправді, небагато місць було зруйновано сильніше, ніж Бородянка. Там ми жили у підвалі, чи краще було б сказати – існували. Вдень і вночі ми чули новини про те, що росіяни збираються взяти Бородянку і чули бомби, що розриваються. Запаси продуктів, зрештою, закінчилися. Настав голод. У підвалі настала тиша. Тиша була найстрашніше. Це щось порівнянне із передчуттям смерті. Нам пощастило: до цього я працювала на сироварні, тож у нас ще були запаси сиру. Оскільки моя сестра працювала на птахофермі, там були й яйця.
Втеча найнебезпечнішою трасою
У Бородянці ми були відрізані від усіх запасів їжі та води, тому вирішили втекти. Бензину майже не було, нам довелося зливати бензин із трьох машин в одну, щоб вибратися якимось способом. Семеро людей, дві кішки, собака та інші тварини-всі в одній машині. Дорога з Києва у бік Варшави була найнебезпечнішою з усіх – тому нам довелося пробиратися відрізками через ліси та поля. Ми бачили розбомблені машини, чули постріли та вибухи.
На Західній Україні було небезпечно
На Західній Україні ми думали, що ми знаходимось у безпеці. Але безглуздо було припускати, що можна сховатися від війни. Там ми провели два жахливі тижні. Якось увімкнулася вже знайома нам повітряна тривога, і ми вибігли з дому до підвалу. Повернувши голову, я побачила, що до сусіднього будинку потрапив снаряд і будинок спалахнув. Я цього ніколи не забуду.
Das könnte Sie auch interessieren:
У середині березня ми вирушили до Польщі автобусом. Нам просто потрібно було вибратися у будь-який спосіб. Мій чоловік залишився в Україні. У мирний час він працював юристом, але зараз він допомагає у підрахунку загиблих в Ірпені, Бородянці та Києві.
Сльози не покидають тебе ніколи
Коли ти перетинаєш кордон, тебе переповнюють почуття. Я попрощалася зі своїм чоловіком. Плакали мої діти, плакала я. Ти ніби залишаєш свою родину, дім та звичне життя в Україні, але сльози та біль їдуть з тобою. 25 березня ми, нарешті, прибули до Кельна.
Я сильно схудла і моє обличчя зблідло. Але незважаючи на втрату ваги я, як і раніше, не могла ні їсти, ні пити. Першого тижня нашого перебування в Кельні ми з дочкою пішли гуляти і побачили літак. Він летів напрочуд низько. Моя дочка в страху побігла до кущів.
"Я боялася кожного шурхоту"
Приїхавши до Кельна, я почувала себе дуже придушено. Це розривало мене на частини. Мене лякало все, навіть те, що німці купували їжу та газові балони. Усією своєю душею я перебувала в Україні, постійно читала новини. В Україні я була щасливою.
Зараз я почуваюся трохи краще. Мені пощастило з людьми, яких тут зустрічаю. Вони допомогли мені знайти роботу. На даний момент я проходжу навчання для роботи в лавці в Кельні. Я дуже щаслива, що можу зніматися тим, що приносило мені величезне задоволення в Україні.
Natalia Korytna (39)
Copyright: Alexander Roll
Наталія Коритна (39) з Києва
Нещодавно ми вибирали шафу-купе в меблевому магазині в Кельні, мій чоловік весь час говорив про те, як йому не терпиться поставити його в нашій квартирі, він би так підійшов до нашого інтер'єру. Мій чоловік все ще думає, що війна незабаром закінчиться, він говорить про це щодня.
Почуваюся так, ніби я у вакуумі
Нас дуже добре прийняли в Кельні, всі дбають про нас, за дітьми добре наглядають, старші ходять до школи. Але я все ще почуваюся так, ніби я у вакуумі. Я встаю, чищу зуби, готую сніданок для дітей, якось функціоную протягом дня, лягаю спати, але начебто не живу. І так кожного дня. Немає жодної мети.
Нема відчуття, що це моє життя. У кращому разі це щось схоже на тимчасове прийняття ситуації, з яким я живу. Я хочу повернути наше колишнє життя, я хочу миру. Але я не думаю, що це відбудеться найближчим часом, думаю, ми ще довго знаходимося в Кельні. Коли ми приїхали до Кельна 6 березня 2022 року, нам хотілося замкнутись у кімнаті і ні з ким не розмовляти. Ми боялися виходити надвір. В Україні завжди існувала небезпека бомбової чи ракетної атаки. У Німеччині вертоліт, що пролітає повз, або літак викликав у мене тривогу.
Діти живуть тут і зараз
Мої діти вивели мене з цього похмурого стану. Вони радіють усьому, що бачать довкола: нові шоколадки в магазині, іграшки та нова сукня викликають у них стільки радості, що ти сам мимоволі починаєш усміхатися. Вони живуть у теперішньому. Дивно, але навіть німецька бюрократія сприяла тому, що ми вийшли з цього вакууму і змусила нас ставити цілі. Навіть якщо це такі невеликі цілі, як, наприклад, термін отримання посвідки на проживання.
Молодша дочка вже розмовляє німецькою мовою
Німецька сім'я, в якій ми зупинилися на початку, допомогла нам знайти дитячий садок для нашої молодшої дочки. Це виявилося гарним місцем. У перший же день вона навчилася рахувати німецькою, на другий день співала пісні. Поки що нам не вдалося знайти школу для старших дітей, але ми дуже сподіваємось, що до нового навчального року ситуація зміниться.
Коли почалася війна, я з чоловіком та трьома нашими дітьми каталася на лижах у Карпатах. У нас не було з собою ні документів, ні закордонного паспорта, ні прав водія, тільки теплий лижний одяг. Звідти ми бігли до Німеччини, не маючи нічого.
Ракета потрапила у власну квартиру
Після двох тижнів перебування в Кельні, мені зателефонувала моя свекруха і повідомила, що в наш будинок щойно потрапив снаряд.
Das Haus, in dem Natalia Korytna lebte.
Copyright: Korytna
Вона надіслала мені фотографії. Балкон нашої квартири зруйнований, шибки у вікнах розбиті. Наскільки сильні руйнування всередині квартири, нам поки що невідомо.