Одна з авторів нашої газети народилася в Україні. Нині вона навчається в Кельні й почала свою практику в газеті „Kölner Stadt-Anzeiger“ за кілька днів до початку війни в її рідній країні
Українка в Кельні„Я знала, що мої батьки не вийдуть із цих автобусів“
Von Eva Bobchenko
Lesezeit 3 Minuten
Єва Бобченко турбується за своїх родичів в Україні. У редакції газети „Kölner Stadt-Anzeiger“ вона пише про українських біженців у Кельні та регіоні.
Copyright: Michael Bause
Рік добігає кінця, і іноді мені здається, що цього року я знайшла нове, додаткове життя. Життя в ролі журналіста. На початку лютого я почала свою першу практику в редакції газети „Kölner Stadt-Anzeiger“. У той час уже ходили чутки про можливе вторгнення Росії на територію України. Але ніхто не міг собі цього уявити.
На другий день у редакції я запропонувала тему для статті. Моєю метою було опитати українців, які переїхали до Кельна, чи вважають вони, що Україна зазнає нападу з боку Росії. Я провела інтерв'ю з трьома дівчатами, і всі вони дотримувалися однієї думки - війни не буде. Стаття була опублікована 23 лютого, за день до початку війни. Наступного дня заголовки в усьому світі кричали про вторгнення Росії на територію України.
Цього року було багато цікавих, а часто й відносно сумних зустрічей, пов'язаних із війною. Разом з одним із моїх колег із редакції я чекала на перші автобуси з біженцями з України. Усі вони були змучені, на деяких був брудний і порваний одяг. Я побачила автобуси, що прибували, і відчула сильний біль усередині, бо розуміла, що мої батьки не вийдуть із цих автобусів. Саме тоді в мене вперше з'явилося відчуття, що наступні кілька місяців будуть нелегкими для мене і що тільки мені вирішувати, як із цим впоратися. Я зрозуміла, що не в силах допомогти своїм батькам здалеку і не можу вивезти бабусю і дідуся з Маріуполя.
Тому мені дуже швидко стало зрозуміло, що я зроблю все можливе, щоб допомогти людям, які особливо потребують допомоги тут, у Кельні. Можливо, хтось із цих людей також допомагав моїм співгромадянам, які втекли від війни на південному сході України 2014 року. Після різних інтерв'ю з біженцями ми отримували безліч імейлів: з пропозиціями житла, роботи та загальної допомоги для біженців
З настанням літа ситуація погіршилася. До Кельна приїжджало дедалі більше людей, які пережили російську окупацію. Життєві історії, сформовані стражданнями, були дуже зворушливими. Багато інтерв'ю я приймала близько до серця. Мій власний біль змішався з болем інших.
Ніяких сигналів із дому
Я досі добре пам'ятаю, як під час репортажу про табори для біженців я зустріла жінку з України на головному вокзалі в Кельні. Вона була виснажена і не дуже хотіла зі мною розмовляти. Вона сказала мені дуже переконливо: „Якщо ти хочеш мені допомогти, то знайди мою маму в Маріуполі, яка не виходить на зв'язок уже три тижні.“ На той момент я вже як півтора місяця втратила зв'язок зі своїми бабусею дідусем у Маріуполі. Ми всі жили в болю і почувалися безпорадними. Ідея з привітальною газетою для біженців і подальший сайт з важливою інформацією для біженців - ksta.de/willkommen - часто допомагали мені впоратися з цим болем в останні місяці.
Я зустрічала людей, які читали нашу газету в таборах для біженців, і бачила, як кельнські сім'ї брали її для українських біженців, яких вони приймали у своїх будинках. У людей, яким довелося покинути свої домівки на невизначений час, виникає безліч запитань. І ми постаралися відповісти на всі ці запитання, щоб полегшити їхній перший час у Німеччині. Тепер, десять місяців потому, я зустрічаю в Кельні зовсім інших українців. Вони можуть замовити що-небудь німецькою мовою і вести короткі діалоги німецькою. Вони облаштували свій тимчасовий будинок і знайшли нове середовище проживання.
Але це не означає, що вони більше не думають про свою батьківщину, Україну. Це означає, що вони перебувають на правильному шляху, щоб знайти свій шлях у Німеччині. І я впевнена, що наш проєкт „Willkommensseite“ та інша надана допомога зробили в це свій внесок.