Рік тому життя Інни Павлик, як і мільйонів інших українців, різко змінилося. 31-річна киянка зібрала свою тривожну валізу відразу після перших ракетних ударів і почала тікати разом зі своїми 61-річними батьками та їхнім маленьким песиком Басею. Спочатку вони хотіли вирушити в Західну Україну, але через кілька днів війна охопила всю Україну.

Непередбачені складнощі під час втечі

Під час втечі родині довелося багато чого пережити. Сусід, який мав відвезти їх із Вінниці, невеликого містечка на заході України, до польського кордону, зупинив свою машину в полі посеред ночі й відмовився везти їх далі до кордону. Він забрав усі гроші, які Павлик дала йому на бензин і як подяку за допомогу, і поїхав. Завдяки волонтерам сім'я дісталася Польщі. Але їм не вдалося залишитися там надовго, оскільки табори для біженців на той час були вже переповнені. Через півтора тижні сім'я прибула в Кельн - змучена і безнадійна.

Трохи менше року тому Інна Павлик розповіла нам свою історію. Вона сиділа на вокзалі Кельна, поруч з організацією розподілу біженців. На руках у неї був тремтячий собака, а поруч лежала маленька сумка, в яку вона зібрала все своє життя - не знаючи, що на неї чекає. Тепер ми знову зустрілися з нею. „Тоді я навіть не могла повірити, що коли-небудь стане краще, - каже вона. Але краще все ж стало.“ Від початку року вона живе зі своїми батьками у власній квартирі в Кельні. Однак шлях до цього був важким.

Багато місяців у таборі для біженців у Кельні

Рік тому Інна Павлик потрапила до табору для біженців разом зі своїми літніми батьками. Не гаючи часу, вона спробувала якнайшвидше повернутися до свого повсякденного життя. Вона почала допомагати іншим біженцям у всіх можливих питаннях. „Спочатку ми роздавали людям лише зубні щітки та одяг. Пізніше ми організували безліч інших, більш глобальних проєктів“, - каже вона. Згодом дедалі більше організацій дізнавалися про її активізм.

Павлик допомагала розподіляти гуманітарну допомогу, знаходити житло для біженців і готувала їжу у співпраці з ресторанами. Її робота надавала їй багато сил, а також допомагала відволіктися від тривожних думок - незважаючи на всю драматичність ситуації в Україні.

Біженці у Кельні

„Навіть у Кельні мені було страшно, що почнеться обстріл“

Von

Uli Kreikebaum und

Eva Bobchenko

Merken

Павлик провела незліченну кількість годин, розвантажуючи і завантажуючи вантажівки з гуманітарною допомогою для України. Чутки про її бажання допомогти швидко поширилися табором. Це призвело до нових знайомств. У таборі для біженців Інна зустріла сім'ю з України із синами-близнюками, які хворіють на аутизм. У квітні їхній батько отримав імейл, що його 15-річних хлопчиків було прийнято до української паралімпійської збірної. „Я ніколи не забуду, як він біг до мене зі щасливою посмішкою і гордо піднятою головою“, - каже вона.

Допомога іншим біженцям додала їй сил

У той момент їй стало зрозуміло, що щастя не залежить від місця, в якому ти перебуваєш. Цей чоловік, за її словами, вже кілька місяців жив у крихітній кімнаті в жахливих умовах у таборі для біженців і розумів, що його діти через війну не зможуть взяти участь у Паралімпійських іграх. „Але він, як і раніше, поширював радість і щастя і передавав його всім нам“. Інна вважає, що щастя не має нічого спільного з матеріальними речами. „І в ситуації, коли нас усіх об'єднує горе, ми однаково можемо бути щасливими“, - каже Павлік.

Павлик прожила в таборі для біженців багато місяців. Вона допомагала багатьом нужденним людям, але спочатку не могла допомогти собі. Мова була чужою, місто здавалося заплутаним, і вона не знала, як працюють німецькі структури. Вона часто відчувала порожнечу і безнадійність усередині. „У такі моменти я думала, що більше ніколи не знайду себе тут і що краще повернутися назад. Я знала, що в Україні йде війна, але мені здавалося, що навіть війну легше пережити, ніж адаптуватися і знайти квартиру в Німеччині“.

Радість батька

За останній рік Павлик засвоїла дві речі: що найголовніше в житті - це сім'я і що в житті існує принцип бумеранга. „Під час війни в моєму випадку бумеранг працював блискавично. Чим більше я допомагала людям і намагалася щось зробити для інших, якось допомогти, тим більше добра я отримувала у відповідь“, - каже Павлик. Наприклад, вона роздавала пожертвуваний одяг біженцям. Але своєму батькові вона довгий час не могла нічого знайти, бо в нього 46 розмір взуття. Прийшла весна, а він, як і раніше, ходив у зимових черевиках. Коли в притулок для біженців прийшла гуманітарна організація, мати Інни сказала: „Наша дочка допомагає всім у всьому, але для свого батька взуття вона знайти не може“. Жінка з гуманітарної організації дала матері адресу і сказала: „Я впевнена, що ви там що-небудь знайдете“. „Коли ми приїхали в це місце, нам запропонували дванадцять пар взуття його розміру. Мій батько був дуже зворушений“.

Це лише одна з багатьох історій, що сталися з нею цього року. На запитання, як залишатися позитивною людиною в такій складній ситуації, вона відповідає: „А як інакше“. У тому, що в житті існує закон бумеранга, вона тепер твердо впевнена. Її сім'я возз'єдналася, чоловік теж приїхав до Німеччини, вона інтенсивно вивчає німецьку мову і не перестає допомагати іншим. Її собака більше не тремтить у її руках, а Інна з упевненістю дивиться в майбутнє. І каже: „Добро непереможне“.